UKRAINIAN POLITICAL SCIENCES ASSOCIATION / ВСЕУКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ НАУК

Валентин Галунько, Андрій Іванищук. ПРОТИПРАВНИЙ ЗАКОН : ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА




 

 

Валентин Галунько,

доктор юридичних наук, доцент,

директор Інституту права та суспільних відносин

Університету «Україна»

Андрій Іванищук,

кандидат юридичних наук, здобувач Університету «Україна»

 

 

ПРОТИПРАВНИЙ ЗАКОН : ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

 

УДК 342.56

 

В статті сформовано, що протиправний закон це нормативно правовий акт вищого представницького органу держави, який за змістом хоча і має формальні ознаки закону, однак за своєю сутністю є виразом суспільної небезпеки, порушує природні права і свободи громадян.

Ключові слова: держава, неправовий закон, права і свободи людини, право, протиправний закон, суддя.

Галунько В.В. Противоправный закон: теория и практика / В.В. Галунько, А.А. Иванищук

В статье сформирована, что противоправный закон это нормативно правовой акт высшего представительного органа государства, который по содержанию хотя и имеет формальные признаки закона, однако по своей сути является выражением общественной опасности, нарушает естественные права и свободы граждан.

Ключевые слова: государство, неправовой закон, права и свободы человека, право, противоправный закон, судья.

Halunko V. Laws that violate human rights: Theory and Practice / V. Halunko, A. Ivanishchuk

In the article reveals legal nature of laws that violate human rights. It is normative legal acts of the highest representative body of the state that has content with formal signs laws. But by its very nature is an expression of public danger, as violating the natural rights and freedoms.

Keywords: human rights and freedoms, judge, laws that violate human rights, right, state.

 

Розвиток українського суспільства, в цілому, йде позитивними шляхом невпинними темпами покращується загальна правова культура населення. Однак, як показали події останнього періоду, інколи депутати парламенту приймають, а працівники правоохоронних органів і судді виконують неправові закони, що порушують права і свободи громадян [1;2;3].

Усе це вимагає по новому поглянути на проблему теорії протиправних законів та практику їх застосування. Теорія вітчизняного права відстає від практики. У вітчизняних підручниках з теорії права юридична категорія «неправний закон» розкрита поверхнево, у загальному виді. Аналіз тем та анотацій каталогу авторефератів дисертацій Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, дає підстави говорити, що комплексних досліджень предметом яких була категорія «протиправного» чи «неправового» законну немає.

Тим самим, не дивлячись на те що переважна кількість вітчизняної еліти є юристами, які вже в незалежній Україні отримали юридичну освіту, науково-педагогічні працівники вітчизняних вищих юридичних навчальних закладів не привили їх теоретичні знання і практичні рекомендації щодо поводження із протиправними законами. Вчені юристи залишаються у боргу перед випускниками, так як не надали їх ці знання. Це стало одним із чинників прийняття парламентською більшістю протиправних за юридично природою законів та практичного виконання їх прокуратурами, працівниками міліції та суддями.

В якість мірі науково-педагогічні працівники правничих спеціальностей несуть моральну відповідальність за порушення прав громадян та дестабілізацію ситуації в державі на перехідних конфліктних етапах розвитку. Вітчизняні вчені не розбили на достатньому рівні теорію «протиправного закону», не навчили студентів, які зараз займають посади суддів, прокурорів є працівниками міліції, депутатами та державними службовцями користуватися ними.

До проблеми протиправного закону в теорії права звертали увагу вчені Д. Аблязов, В. Авер’янов, А. Алексеєв, Т. Андрусяк, Ю. Барабаш, А. Грищенко, Р. Ієрінг, В. Корельский, В. Перевалова, О. Скакун та ін. Проте, в умовах сьогодення зазначена проблематика вимагає новітнього наповнення.

Мета статті полягає в тому, що на основі теорії права та новітнього законодавства оновити теорію права та розробити пропозиції, щодо унеможливлення прийняття та застосування протиправних законів.

О.Ф. Скакун розглядає проблему неправових законів через категорію  соціальної цінності права. Вона ставить запитання: «Коли закон має соціальну цінність?», і дає відповідь, коли відповідає вимогам права, втілює соціальну справедливість. Виходячи з останнього, вчений поділяє закони на правові та неправові. Проте не послідовною є її думка, що: «будь-який закон — правовий чи неправовий — належним чином прийнятий, підлягає виконанню, доки він не скасований» [4]. При цьому вітчизняні вчені юристи, допускають можливість не виконання суб’єктами права тільки явно злочинних підзаконних нормативно-правових актів та індивідуальних розпоряджень суб’єктів владних повноважень [5]. Виходячи з таких теоретичних позицій суб’єкти права можуть зробити хибний висновок, що будь-який закон, в тому числі і неправовий, підлягає виконанню. З чим ми не можемо погодитись.

З історичного погляду класичними неправовими законами були нормативно-правові акти фашистської Німеччини, на підставі яких переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних мотивів, скажімо, Закон «Про захист німецької крові та німецької честі» від 15 вересня 1935 р. На Нюрнберзькому процесі — судовому процесі у справі головних німецьких злочинців — винуватців Другої світової війни винні відповідали за злодіяння відповідно до міжнародного закону — Статуту Міжнародного трибуналу. Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності, тому що як громадяни виконували закони своєї держави, діяли законно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували свавілля». Прокурори не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів фашистської Німеччини, однак самі закони були протиправними, тому що суперечили природним правам людини, народів, людства — насамперед правам на життя, мир, свободу [4].

Таким чином, керівники фашистської Німеччини формально не порушували законів своєї країни, але в силу того, що виконували протиправні закони, що привело до смерті людей, були віддані кримінальному переслідуванню й понесли за це найсуворіше покарання.

Виходячи із зазначеного, усі мають пам’ятати, що виконання неправового закону є не тільки антиморальним і несправедливим, але й юридично карним діянням.

З погляду теорії природного права звернемося до основоположних засад філософії права Гегеля. Мислитель вважав, що закон не встановлює останню визначеність, якої вимагає дійсність, а тільки покладає її вирішення на юриста [8]. На думку мислителя жодна наука чи знання в тому числі і закони не можуть бути повними, кожен закон міг би бути кращим, ще кращим, і ще величнішим, вищим, кращим [6, c. 189]. Більш того, Гегель обґрунтував, що закони можуть бути неправовими, а саме неправові закони, прийняті ненавмисно, неправові закони обману, та неправові закони злочини [6, c. 137-138].

Неправові закони обману виникають тоді коли законодавці приймають їх для своєї власної чи користі окремих осіб вигоди. При цьому суспільство вводиться у обману, що такі протиправні закони відображають загальне благо. І нарешті, третій вид неправових законів це злочини. Різниця між злочином і обманом полягає в тому, що в обмані, як формі його вчинення ще присутнє деяке визнання права, чого вже немає в злочині [6, c. 138-141].

Ще одне цікаве теоретичне надбання можна підкреслити у Гегеля, що: «заради досягнення справедливості суддя може приймати рішення в інтересах окремого випадку: не дотримуючись формальностей судочинства, зокрема, об’єктивних доказів, як їх можна сформулювати, а також приймати рішення ... не в інтересах загальної диспозиції закону» [6, c. 194].

Таким чином, основою усіх юридичних настанов, в тому числі критерієм оцінки неправового закону, є природне право, що виникає з самої природи людини й суспільства, людського розуму, загальних моральних принципів, тому воно розумне і справедливе. Теорії природного права як типу праворозуміння притаманні такі риси: 1) найвищою цінністю є «Людина» з притаманними їй невід’ємними природними правами; всі інші цінності, зокрема закон і публічний інтерес держави, є похідними; 2) рішення юриста по юридичній справі має бути справедливими і гуманним; 3) закон і право не є тотожні, закон, який порушує природні невід’ємні права людини і громадянина, є неправовим; 4) за порушення невід’ємних природних прав людини (наприклад, посягань на життя і здоров’я) особи, які це здійснили, несуть відповідальність навіть у випадку формальної відповідності їх діянь позитивно встановленому державою закону[7, c. 15].

У більшості правових демократичних країнах парламентський контроль на стадії прийняття та конституційний суд після формального затвердження є гарантією не допущення функціонування протиправних законів. Однак, як показав досвід нашої країни таких важелів захисту суспільства від неправових законів не достатньо.

На наш погляд, є необхідність поставити ще два запобіжника щодо унеможливлення застосування протиправних законів: по-перше, призупинення діє законів, які певна частина громадян вважає протиправними з моменту передачі ініціативною групою підписних листів до Центральної виборчої комісії, щодо їх скасування; по-друге, право суддів судів загальної юрисдикції на самовідвід, якщо вони вважають, що закон який вони мають застосувати є неправовим, з одночасним направленням подання у Конституційний суд України, щодо виконанняя такого закону є таким, що не відповідає Основному Закону. В останньому випадку судді мають стати суб’єктом звернення до Конституційного суду України з підстав протиправності закону якщо цей закон він мав застосовувати та цих підставах та завив самовідвід.

Усе вище викладене дає можливість сформулювати наступні висновки:

- основою усіх юридичних настанов є природне право, яке визначає, що закон і право не є тотожні, закон, який порушує природні невід’ємні права людини і громадянина, є не правовим;

- протиправні закони бувають трьох видів, неправові закони прийняті ненавмисно, неправові закони обману, та неправові закони злочини;

- за порушення невід’ємних природних прав людини особи, які це здійснили, несуть відповідальність навіть у випадку формальної відповідності їх діянь позитивно встановленому державою закону;

- юрист у виключних випадках може не дотримуватися законодавства, яке є протиправним;

- виконання протиправного закону є не тільки антиморальним і несправедливим, але й юридично карним діянням;

- у більшості правових демократичних країнах парламентський контроль на стадії прийняття та конституційний суд після формального затвердження є чинниками не допущення прийняття та використання протиправних законів;

- в Україні об’єктивно існує необхідність поставити додаткові запобіжники щодо унеможливлення застосування протиправних законів: 1) призупинення діє законів, які певна частина громадян вважає протиправними, з моменту передачі ініціативною групою підписних листів до Центральної виборчої комісії, щодо їх скасування через Всеукраїнський референдум; 2) надати право суддям судів загальної юрисдикції на самовідвід, якщо вони вважають, що закон який вони мають застосувати є протиправним, з одночасним направленням подання у Конституційний суд.

Отже, протиправний закон – це нормативно правовий акт вищого представницького органу держави, який за змістом хоча і має формальні ознаки закону, однак за своєю сутністю є виразом суспільної небезпеки, порушує природні права і свободи громадян.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Закон України від 16 січня 2014 р. «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо заочного кримінального провадження» // Голос України від 21.01.2014. - № 10.

2. Закон України від 16 січня 2014 р. № 723-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі» // Голос України від 21.01.2014. - № 10.

3. Закон України від 16 січня 2014 р.  721-VII «Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян» // Голос України від 21.01.2014 № 10.

4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: підручник / Ольга Федорівна Скакун. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.

5. Дячук С.І. Юридична природа виконання наказу; кримінально-правова оцінка діяння особи, що віддала чи виконала протиправний наказ: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / С.І. Дячук . — К., 2000. — 17 с.

6. Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або природне право і державознавство / Георг Вільгельм Фрідріх Гегель // переклад з німецької Р. Осадчука, М. Кушніра. – К. : Юнівес, 2000. – 424 с.

7. Правознавство. Випускний курс : навчальний посібник / за ред. В.І. Олефіра. – К. : Універиситет «Україна», 2013.  – 324 с.

8. Іванищук А.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності судової гілки влади. Теорія і практика : монографія / Андрій Анатолійович Іванищук. – Київ : Університет «Україна» – 366 с.

 



Создан 01 фев 2014



top.bigmir.net