UKRAINIAN POLITICAL SCIENCES ASSOCIATION / ВСЕУКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ НАУК

Марина Шульга. НЕГАТИВНИЙ ДИСКУРС ІДЕНТИЧНОСТІ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИМІР




 

Шульга Марина Андріївна,

доктор політичних наук, професор, 

професор кафедри державного управління 

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

 

НЕГАТИВНИЙ ДИСКУРС ІДЕНТИЧНОСТІ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИМІР

 

Ідентичність (тожсамість) – це самосвідомість індивіда чи групи. Вона є результатом самоідентифікації, тобто процесу, за допомогою якого ми усвідомлюємо, що володіємо певними якостями, що відрізняють нас від інших. Тим самим ідентичність передбачає почуття окремішності щодо інших й існує як інакшість, набути якої можна лише в зіставленні з іншими. Ідентичність, якщо її розуміти у значенні «бути собою», тісно пов’язана з «баченням інших».   Відповідно  її можна сконструювати лише в зіставленні з Іншим, а Інший є невід’ємною складовою будь-якої тожсамості. Останнє означає, що конструювання ідентичності включає в себе й конструювання своїх Інших, чия актуальність завжди залежить від безперервного процесу витлумачення і перевитлумачення їхніх відмінностей від «нас». Тому кожна історична доба й кожне суспільство наново створює своїх «Інших», а образи останніх більше промовляють про їх творця, аніж про самих цих «інших».

Показовою в цьому контексті є теза американського дослідника Мартіна Маліа про те, що не існує ніякої «одвічної Росії», яка б за своєю природою протистояла Європі [5]. Напроти, європейські оцінки (не лише Росії) більше залежать від еволюції самої Європи, аніж від стану тих країн, які цим оцінкам підпадають. Скажімо, в той час, коли Росія стає головним захисником всіх старих монархічних режимів (1815), ці режими втрачають довіру з боку своїх народів, а, відтак, європейці кваліфікують Росію як країну східного деспотизму. Таким чином, Інший зажди є комплементарним стосовно «нас» й існує у вигляді «оберненого зворотним боком позитивного авто стереотипу» (Оля Гнатюк).

Залежно від ставлення до Іншого прийнято розрізняти негативну та позитивну ідентичності. Перша формується шляхом іншування Іншого – приписування йому негативних якостей, які становлять загрозу для «нас». Негативна ідентичність формується у руслі дискурсу домінування – накидання конструйованих значень Іншому, через що він починає існувати не як власне Інший – в сенсі ще один поряд з «нами», - а як Чужий, такий, що не визнає «наших» вартостей. 

Зміст негативної ідентичності можна розкрити за допомогою наступної формули: «Ми» – скарбниця всіх вартостей, що «вони» їх  підважують, тому «вони становлять для нас загрозу» (Оля Гнатюк) [2, c. 63]. Як наслідок, - своя традиція шанується і прославляється зазвичай за рахунок ворожого ставлення до інших традицій (Едвард Саїд) [9, c. 30]. Парадокс полягає у тому, що в образі Чужого постає образ самого себе. І, навпаки, на основі власного образу і формується образ Чужого (Дітер Лангевіше) [4, c. 41]. Саме тому ніщо так не сприяє формуванню спільної ідентичності, як образ ворога (Ніколас Луман) [7, c. 172].

Дискурсу домінування, який зосереджується на «чужому», притаманна риторика вилучення, завдяки якій на Іншого проектуються власні негативні риси. Внаслідок цього будування образу Іншого відбувається не шляхом раціонального пізнання справжніх його особливостей, а шляхом ірраціонального перенесення на нього вже відомих із власного досвіду «гріхів і пороків». Попри сприяння внутрішній консолідації спільноти, вилучення насправді відвертає увагу від її важливих внутрішніх проблем. Це зумовлено тим, що іншування дозволяє перекласти ці проблеми на плечі Чужого, переконати, що проблема полягає не в «нас», а в «них». Відповідно, Чуже має або розчинитися, або ж бути відмежованим, виштовхнутим, вигнаним. Отже, «негативна ідентичність» означає, що ідентичність стверджується за рахунок відмежування від усього, що нею сприймається як Чуже. 

Дискурс домінування є тому не простими розумовими вправами, а напруженими соціальними змаганнями, що включають у себе такі конкретні політичні проблеми, як імміграційні закони, правові норми індивідуальної поведінки, законодавче врегулювання насильства і заколоту, характер і зміст освіти, спрямування зовнішньої політики, яка має справу з визначенням офіційних ворогів. Конструювання негативної ідентичності в будь-якому випадку повязане із диспозицією сили та безсилля у кожному суспільстві (Едвард Саїд) [10, c. 430].

Іншим для Європи традиційно визнають Схід (Азію), який історично існував у вигляді «колонізованих народів» Європи (Едвард Саїд). Останнє пояснює той факт, що європейська ідентичність завжди формувалася як негативна, тобто Схід розглядався як уособлення чужих і ворожих стосовно Європи рис, як то: деспотизм, що загрожує демократії; варварство, що загрожує цивілізації; колективізм, що загрожує індивідуалізму. «Іншість Азії» означала, що азіати за спокій і добробут ладні піти в кабалу, а європейці, навпаки, одержимі прагненням до демократії й здатні на ризик, вони – творці нового світу (Дітер Лангевіше) [4, c. 181]. Натомість Захід означав все прогресивне в історії людства, існував як джерело універсальних вартостей, як мірка і взірець. Невипадково тільки-но виникає потреба щось негативно конотувати, як одразу виникає додаток «східно» (Ф. Тер) [11, c. 7].

Риси, якими наділявся Схід - відсталість, брак сформованих суспільних структур, деспотизм тамтешньої влади - Європа переносила також і на сусідні народи, які на цій підставі класифікувалися як менш цивілізовані. Так, ще у ХІХ столітті до автократичного Сходу поряд із Росією зараховували Австрію і Пруссію. Саме поняття «Східна Європа», визнає Дітер Лангевіше, створене Західною Європою й пробуджує давній стереотип іншості Азії. Воно виникає як назва чогось чужого, назва, що нею Західна Європа намагається позначити деяку дистанцію – культурну, соціальну, а також конституційно-політичну – між собою та чимось зовнішнім і водночас відмінним від себе [4, c. 181].  

Приписування рис європейськості чи азійськості не лише є емоційно навантаженим, а й дає змогу обґрунтувати гегемонію (тип панування, що базується на переконанні) над Чужим. Ось чому головним складником європейської культури є ідея про європейську ідентичність як вищу супроти всіх неєвропейських народів і культур (Едвард Саїд) [10, c. 18]. Саме ця ідея і зробила європейську культуру гегемоністською. Оля Гнатюк визнає, що Європа є тим культурним конструктом, що вельми придатний для практики домінування [2, c. 77].

Дітер Лангевіше також зауважує, що типове почуття культурної переваги є тією основою, на якій Європа визначає себе, розмежовуючись зі Сходом. Саме таке європейське самосприйняття породило ідею культурної місії Європи. Ця ідея завжди була експансіоністською й рідко коли гребувала нагодою здійснити силою свої претензії на перевагу. Вона утворювала неперервну лінію, що тягнеться через усю історію аж до сьогодення й від сьогодення далі. Якщо висловлюватися про  цю ідею патетично й воднораз усе ж таки реалістично, то це – кривавий шлях до Європи, шлях зі слідами насилля й війн на службі такої Європи, яка пишається своєю культурною перевагою (Дітер Лангевіше) [4, c. 182].    

Іншування Сходу в європейській традиції існує у вигляді орієнталізму, феномен якого ґрунтовано проаналізований в однойменній праці Едварда Саїда [10]. Вчений виходить з того, що Схід не лише є сусідом Європи, а тому, на перший погляд вповні зрозумілим Іншим для неї. Схід – це місце, де були розташовані найбільші і найбагатші європейські колонії, він також – джерело її цивілізацій та мов, її культурний суперник. Скажімо, іслам є єдиною неєвропейської релігією, яка ні разу не була остаточно підкорена, а західна філософія багато у чому почалася з протистояння ісламському та арабському світу. Більш того, від греків філософія перейшла до мусульман, і лише потім повернулася на Захід. Європа є контрастними стосовно Сходу образом, досвідом та ідеєю. Отже, Схід – інтегральна складова європейської матеріальної цивілізації та культури, її «комплементарний Чужий» [3, c. 51].

Орієнталізм є способом репрезентації цієї складової і, як такий, може розумітися трояко. По-перше, - як академічна традиція, що проводить різницю між Заходом і Сходом. По-друге, - як образне розуміння Сходу, в межах якого Схід асоціюється з романтичними історіями та екзотичними створіннями. По-третє – як корпоративна інституція контактування зі Сходом через формулювання тверджень про нього, узаконення певних поглядів на нього, упокорення його, управління ним. В цьому сенсі орієнталізм є західним способом панувати над Сходом, реструктуризовувати його. Загалом західним дискурсом Сходу, мовленнєвими практиками, які не лише відображає, а й формують свій предмет. За допомогою цих мовленнєвих практик Захід описує Схід, а потім, виходячи з цього опису спілкується з ним. Орієнталізм виступає сумою обмежень, які накладаються на думки та дії, пов’язані зі Сходом і які детерміновані «цілою мережею інтересів». Заходу вигідно мати справу з тим Сходом, який він сам для себе описує, оскільки це дозволяє Заходу обґрунтувати домінування над ним.

Своє дослідження орієнталізму як західного дискурсу про Схід Едвард Саїд резюмує у наступному «історичному узагальненні». А саме: «Схід» і «Захід» є не стільки географічними зонами, скільки ідеями, які, будучи витвореними людьми, до певної міри, віддзеркалюють одна одну. Ці ідеї не можна зрозуміти, не беручи до уваги їх силові конфігурації. Відносини між Заходом і Сходом – це відносини сили, домінації; це взаємини між сильним і слабким партнерами. А тому Схід був витворений, «орієнталізований»  Заходом у ситуації протистояння - величезна перевага Заходу над Сходом у міліарній силі уможливила дискурс орієнталізму та «неосяжну мовчанку Сходу». Це означає, що Схід був «орієнталізований» через те, що його можна було примусити бути орієнтальним, бути таким, як він існує в уяві Заходу; таким, як це потрібно Заходу заради збереження домінування над ним. Логіка орієнталізму рухається у наступному напрямі – оскільки в онтологічному плані ми неспроможні стерти Схід із географічної карти світу, ми повинні знайти засіб полонити його, працювати з ним, описати його, поліпшити, радикально змінити. Адже Схід сам ніколи не змінюється і є «абсолютно іншим», аніж Захід.

Відповідно, орієнталізм – це не просто структура вигадок та міфів Заходу про Схід, яка розвіється у той момент, коли про них буде сказана правда. Орієнталізм – це знакова система, яка виражає європейсько-атлантичну волю володарювати над Сходом; така собі «міцно злютована система поглядів» на Схід, яка має не лише текстуальне оформлення, а й практичне втілення. Вона до сьогодні лишається «незмінною усталеною мудрістю» і «основою навчальної доктрини», виконуючи роль своєрідного «стандартного сита» для просіювання Сходу в західну свідомість. Це не європейська фантазія про Схід, а створений зусиллями багатьох людей корпус теорії та практики, в який вкладено значні матеріальні інвестиції. Це тривалий і повільний процес привласнення, через який європейське усвідомлення Сходу перетворилося із чогось суто текстуального та споглядального на щось адміністративне, економічне і, навіть, воєнне. Нерозривна дуга знання й сили з’єднує європейського або західного державця та західних орієнталістів; вона утворює закрайку сцени, на якій стоїть орієнталістський Схід. Кожен орієнталіст і сьогодні може опертися на авторитет своєї нації, підпертий системою сили.   

Орієнталізм є прикладом негативної ідентичності. При цьому він забезпечує вищість не лише європейської культури над східною відсталістю, а й вищість європейських уявлень про Схід та про те, що можна вважати східним, оскільки відкидає навіть припущення того, що хтось сформує інший погляд на цю проблему. Ідеї орієнталізму не лише пояснювали поведінку орієнталів, а й наділяли останніх ментальністю. Орієнталізм означає тому, що все, що думається, говориться про Схід або навіть робиться стосовно Сходу не відхиляється від чітко проведених та інтелектуально осмислених ліній. Самі ж ці лінії задаються почуттям інтелектуальної переваги Заходу над Сходом, почуттям, на підставі якого формуються певні канони смаку, цінностей, критерії істинності тощо. Отже орієнталізм – це сукупність примусів та обмежень, які накладаються на думку і серцевиною яких є міф про «невитравну різницю» між західною зверхністю і східною нижчістю, що нібито зумовлена нездатністю Орієнту до розвитку. Цей міф застосовується щоразу, коли йдеться про намет і племя, щоразу, коли згадують про арабський національний характер [10, c. 397].     

Сучасні експерти з Близького Сходу, зауважує Е. Саїд, досі схильні будувати свої теорії на тих рештках інтелектуальних підвалин орієнталізму, які були закладені у Європі ХІХ століття. Зокрема, до сьогодні орієнталізм послуговується «репрезентаціями Сходу», - такими трансформаціями останнього, які мають зробити Схід зрозумілим для Заходу, - виходячи з того, що Схід, нібито не може репрезентувати себе сам. Речі, на які слід звернути увагу під часу аналізу цих репрезентацій, пише Е. Саїд, - це стиль, мовні звороти, контекст, нарративні прийоми, історичні та суспільні обставини, а не правильність репрезентації чи її відповідність оригіналу. Адже ці стиль, мовні звороти тощо є лінзами, крізь які Європа дивиться на Схід. Вони формують перцепцію та види взаємодій між Сходом і Заходом, вони забезпечують останньому стале сприйняття першого, сприйняття, за якого нове на Сході розглядається як повтор чи варіанти того, що відоме раніше. Завдяки цим стилям і мовним зворотам Захід і отримує можливість не лише говорити за Схід, а й панувати над ним.

Адже Схід для Заходу не є чимось цінним сам по собі, а цінним лише у тій мірі, у якій він дозволяє говорити про себе так, щоб це давало Заходу підстави для збереження свого домінування над ним. Знання про Схід, оскільки воно породжується силою, фактично створює Схід, який утримується в загальноприйнятих схемах і репрезентується через ці схеми. Орієнталізм, розглядає Схід у якості такого об’єкту, який, навіть коли він розвивається, змінюється залишається все ж таки фундаментально і навіть онтологічно стабільним. Мати знання про таку річ – це панувати над нею, мати над нею владу. Мати ж владу в даному контексті означає, що «ми» відмовляємо в незалежності «їм», - жителям орієнтальної країни, - оскільки ми знаємо цю країну, і, в якомусь розумінні, вона існує такою, якою ми її знаємо.

 

Яким же орієнталізм знає Схід? Орієнтал незмінно постає у «репрезентаціях Сходу» як ірраціональний, розбещений, наділений дитячим розумом; натомість європеєць – раціональний, доброчесний, зрілий і загалом «нормальний». Захід тому є сильним, а Схід – слабким, мовчазним і покірним, позбавленим права участі; таким, буття якого постулюється, осмислюється, визначається і задіюється іншими. Захід – це той, хто діє. Схід – лише пасивний реагент, якому відмовлено у можливості розвитку; украй знерухомлена і непродуктивна якість, вічність якої гідна осуду. Захід – це той, хто спостерігає, судить та оцінює кожну грань орієнтальної поведінки, різні прояви якої класифікуються лише як реакції на дії Заходу. І це є очевидністю, яка до сьогодні зберігає статус наукової істини. З цієї очевидності робиться висновок, що Схід неспроможний чинити опір вигаданим для нього Європою проектам, образам або просто описам. Якщо ж орієнтал і розтулить рота, то він буде, найімовірніше, «агітатором, що створює труднощі» та «ображає західні демократії».

На підставі цього, Саїд робить висновок, що «репрезентаціям Сходу» притаманна, поміж іншим,  людська відстороненість, знаком якої є відсутність симпатії та «специфічних людських деталей», що прикрита професійним знанням, зведеним до абстрактних висновків про Схід. Наприклад, дослідження творчості якого-небудь арабського поета, що жив у Х столітті, гіперболізували до загальних висновків, які визначали політику, спрямовану на подолання орієнтальної ментальності в Єгипті, Іраку або Аравії. Людська відстороненість зумовлює нехтування людською природою іншої культури, зведення цієї природи до примітивної суті (скажімо вірш із Корану міг розглядатися як незаперечне свідчення про «невитравну мусульманську чуттєвість»). Внаслідок цього Схід сприймається як щось таке, чиє існування не розгортається у часі й просторі, а залишається там фіксованим для потреб Заходу.

Людська відстороненість «репрезентацій Сходу» підтверджується й тим, що орієнталів рідко бачили й рідко на них дивилися як на щось цінне саме по собі. Дивилися не них, а крізь них, аналізували їх не як людей, а як проблеми, що мають бути розвязані. Як це не парадоксально, зазначає Саїд, але в орієнталізмі Схід – це «цілковита відсутність». Сам же образ орієнтала формувався за рахунок дискурсу вилучення – орієнтала прив’язували до тих елементів західного суспільства (злочинців, божевільних, бідняків), які були в ньому «прикро чужими».        

Усталений викривлений образ Сходу, створений його репрезентаціями, до сьогодні експлуатується політиками, джерелом ідеологічного постачання для яких лишається «суперосвічений орієнталіст» з його виключним правом репрезентувати Схід. Як наслідок – «підступні китайці, напівголі індуси та пасивні мусульмани» описуються як стерв’ятники, що годуються «нашими» подачками, й проклинаються, коли ми їх «втрачаємо». Арабів уявляють як горбоносих продажних розпусників, схильних до тероризму, які гасають верхи на верблюдах і чиє незаслужене багатство є викликом для цивілізації [10, c.  145]. Сучасне «експертне» знання про Близький Схід зводиться до наступного: усі дороги ведуть до базару; араби розуміють лише силу; брутальність і насилля – елементи арабської цивілізації; іслам – не толерантна, «середньовічна», фанатична, жорстока релігія. Не випадково, «незбагненну втіху приносили думки про те, що «араби», втілені в Саддамові, отримають належного їм прочухана» [9, c. 413]. Додатком до сучасних-традиційних ідей орієнталізму можна вважати припущення, що хоча західний споживач належить до чисельної меншості, він має право володіти та розпоряджатися більшою частиною світових ресурсів за тієї простої причини, що він, на відміну від орієнтала, є справжньою людиною. Контекст, рамки, простір будь-якої дискусії обмежені, або навіть заборонені цими ідеями. Тому мусульманин сьогодні – це людина варта якнайглибшої зневаги та кривди. 

Таким чином, орієнталізм – це система репрезентацій, обрамлена всією сукупністю сил, які привели Схід у західну науку та західну свідомість. Це школа інтерпретації, матеріалом для якої є цивілізації, народи та регіони Сходу. Найбільш вживаними її ідіомами можна вважати: східний характер, східний деспотизм, східна чуттєвість, схильність до неточності й неакуратності, відсталість загалом. Більш того, орієнталізм – це фундаментальна політична доктрина, яка силоміць була накинута Сходові, оскільки Схід був слабший аніж Захід, а Захід розглядав відмінність Сходу як його слабкість. Як культурний же апарат, орієнталізм - це зверхня оцінка Сходу як чогось абсолютно окремішнього стосовно Заходу, дегенеративного, відокремленого (одвічно і навічно) від передових, цивілізованих держав, такого, що потребує західної уваги та західної реконструкції.

Підсумовуючи своє дослідження орієнталізму, Е. Саїд, виокремлює наступні його «принципові догми», які ніколи всерйоз не спростовувалися  й вперто існують у вивченні новітнього Сходу (Близького Сходу). По-перше, - існує абсолютна й систематична різниця між Заходом, який прямує дорогою раціональної думки і є розвиненим, гуманним і вищим, і Сходом, який блукає манівцями, позбавлений логічних здібностей, і є недорозвиненим та нижчим. По-друге, – тексти, що репрезентують «класичну» східну цивілізацію заслуговують на більшу довіру, аніж  факти, здобуті зі спостережень над новітніми орієнтальними реальностями. По-третє, - Схід вічний, однорідний і неспроможний визначити себе, а тому без дуже узагальненого і систематичного словника, який би описував Схід, виходячи із засад західного світогляду, не можна обійтися, а його використання гарантує нашим дослідженням наукову «обєктивність». По-четверте, - Схід є основою чогось такого, що або треба боятися (жовтої небезпеки, монгольських орд, панування брунатношкірих), або ж треба надійно контролювати (методами пацифікації, досліджень та розвитку, застосовуючи пряму окупацію скрізь, де це можливо).

З приводу цих догм, пише Саїд, має місце своєрідний дослідницький консенсус сучасних арабістів та ісламознавців, для яких і сьогодні існують такі речі, як унікальне ісламське суспільство, унікальна арабська ментальність, унікальна орієнтальна душа. Кліше про те, як поводяться мусульмани (або магометани, як їх досі ще іноді називають), - іронічно зауважує Саїд, - передаються від уст до вуст із тією безтурботністю, із якою ніхто не зважився б базікати про чорношкірих або євреїв [10, c. 390].

За визнанням деяких сучасних європейських дослідників (Дж. Граафленд) саме орієнталізм не дозволяє Європі реально оцінити тенденції світового розвитку та свої позиції у глобальній конкуренції [1, c. 32]. Адже, Європа частково зберегла колоніальний менталітет стосовно Азії, в основі якого лежить внутрішня впевненість у власній вищості. Вона дивиться на Азію крізь призму  своїх історичних успіхів, вважаючи себе прикладом розвитку, і не помічає , що позиції і Європи, і США у світовій економіці слабшають, а Азії – посилюються.

Нагальним для Європи є тому конструювання власної позитивної ідентичності, що здійснюється за рахунок спільного з Іншим творення та узгодження нових значень, тобто за рахунок «зустрічі культур» - діалогічної взаємодії з Іншим. Позитивна ідентичність 1) є відкритою для інакшості, тобто виходить  з того, що відмінність не тягне за собою ворожість, а дискурс ідентичності не обов’язково є дискурсом домінування; 2) виключає намагання класифікувати й ієрархізувати «інших»; 3) уникає настирливого повторювання, що «наша» культура або країна – це «номер один» (Едвард Саїд).  

Європа, визнають науковці, має перейти від принципу ідентичності, побудованого на виключенні Чужого, до інтерактивного діалогу з ним, від іншування до діалогу ідентичностей і культур. Діана Пінто, наприклад, наголошує, що Європа як ніколи потребує «ін’єкції сильних доз плюралізму та терпимості» [6, c. 267].  

За визнанням Едварда Саїда, сьогодні ймовірність євро-арабського діалогу, який зміг би подолати кліше «араби проти Заходу» серйозно розглядається лише арабськими інтелектуалами. З боку ж Європи питання діалогу культур ні разу не піднімалося. Сам цей діалог, вважає Е. Саїд, має не стільки забезпечити європейців правдивою інформацією про Схід, скільки спонукати їх «тверезо поглянути на конкретний досвід співіснування мусульман і європейців, який насправді набагато складніший від простої ворожості» [10, c. 54].

Центральним для цього діалогу має стати питання про те, чи можна поділити людську реальність на виразно відмінні культури, історії, традиції, суспільства і по-людському пережити наслідки такого поділу, тобто уникнути ворожнечі між «нами» і «ними». Питання не в тому, щоб загладити відмінність, а в тому, як спростувати уявлення, що відмінність тягне за собою ворожість. Потрібно по-новому осмислити лінії поділу та конфліктів, які не в одного покоління роздмухували почуття ворожості.

По-новому – означає вислухати Іншого, тобто переглянути сфери, що, як раніше вважалося, належали виключно одному народу, країні, расі, й показати, що туди були залучені й Інші. Тим самим історичний досвід колоніалізму перетвориться на «нову естетику спільного володіння». Наприклад, довгий час Левант зображувався як поле битви між арабами і євреями, але у книзі Арміеля Алкалая «Після арабів і євреїв: відновлення культури Леванту» він постає перед нами як середземноморська культура, спільна для обох народів. Тим самим Атлантичний океан не розглядається більше як, головним чином, європейський водний шлях [10, c. 455].

Будь-які універсальні твердження, зазначає Поль Рікер, в тому числі й такі, як права людини, мають бути винесені на обговорення. І лише дискусія з Іншим має переконати опонента, що ці права є універсальними [3, c. 50]. В противному випадку, зауважує Ю. Габермас, підозру, що будь-який універсалістський дискурс є всього-на-всього прикриттям для партикулярних інтересів, не можна вважати безпідставною [12, c. 181].   

За висновком європейських дослідників, саме порушення комунікації призводить до спіралі взаємної неконтрольованої недовіри та насилля. Більш того, тема «боротьби культур» часто виявляється простирадлом, за яким приховуються вагомі матеріальні інтереси Заходу. Лише в процесі комунікації як обміну перспективами з «іншою позицією» Захід, зміг би «децентрувати власну перспективу» й проаналізувати власний образ. Зокрема, дізнатися, що саме він повинен змінити у своїй політиці, якщо він хоче продовжувати відігравати роль сили, що цивілізує та формує світ. А саме: відмежуватися від фундаменталізму, в тому числі й від християнського та іудейського фундаменталізму, усвідомивши, що фундаменталізм породжений відторгнутою модернізацією, в промахах якої значною мірою винна європейська колоніальна історія та невдачі деколонізації.

На думку Романо Проді, Європейський Союз має зробити своєю спільною спадщиною велику традицію гостинності, відкриваючи себе цілому світу і водночас нагадуючи йому про повагу «до наших цінностей, нашого вибору, наших проектів» [8, c. 43]. При цьому згода з різноманітністю культур і суспільних норм інших континентів має стати одним із елементів європейської свідомості. Стосовно ставлення до мусульманського світу Р. Проді висловлюється більш категорично, вважаючи, що саме у відносинах з ісламським світом визначатиметься якість європейського життя у майбутньому [8, c. 140].             

Отже, саме уміння визнавати Іншого може стати характерною рисою європейської ідентичності. Це означає, що невід’ємною складовою останньої має стати дискурс залучення (а не виключення), який передбачає участь в обговоренні усіх зацікавлених сторін та примушує учасників до взаємного прийняття перспектив, намічених кожною стороною, так що можливим є виважене зважування всіх представлених інтересів. В цьому контексті етичне обґрунтування однобічних дій посиланнями на нібито універсальні цінності власної політичної культури з самого початку слід вважати непридатним. Адже у політичній спільноті, громадяни якої обопільно користуються рівними правами, не може існувати авторитет, який користується привілеєм в однобічному порядку покладати межі терпимого, виходячи з перспективи власного ціле покладання [c. 10, 177; 12, с. 27].

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.     Актуальные проблемы Европы. Европа и развивающиеся страны: сб. науч. тр. / сост. Т.С. Кондратьева, И.С. Новаженова. – М., 2007.

2.     Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність / Оля Гнатюк; авторизований переклад з польської; Український науковий інститут Гарвардського університету, Інститут критики. - К.: Критика, 2005. - 528 с.

3.     Керни Р. Диалоги о Европе / Ричард Керни; Пер. с англ. – М.: Издательство “Весь мир”, 2002. – 320 с.

4.     Лангевіше Д. Нація, націоналізм, національна держава в Німеччині і в Європі / Дітер Лангевіше. – К.: К.І.С., 2008. – 240 с.

5.     Малиа М. NON POSSUMUS. Ответ Алену Безансону / Мартин Малиа // Отечественные записки. – 2004. - № 5. – С. 266- 271.    

6.     Пинто Д. Меж двух миров. Европейская культура и американская демократия / Диана Пинто. – М.: Ad Marginem, 1996. – 271 с.  

7.     Политическая наука: Идентичность как фактор и предмет политической науки: Сб. науч. тр. / РАН ИНИОН. Центр социал. науч-информ. исслед., Отд. полит науки, Рос. ассоц. полит. науки;  Ред. и сост. Малинова О.Ю.  – М.: ИНИОН РАН, 2005. – 198 с.

8.     Проді Р. Задум обєднаної Європи / Романо Проді; К. Тищенко (пер. з іт.). – К.: К.І.С., 2002. – 140 с.

9.     Саїд Е. Культура й імперіалізм / Едвард Саїд. – К.: Критика, 2007. – С. 393-467.

10. Саїд Е. Орієнталізм / Едвард Саїд; Пер. з англ. В. Шовкун. – К.: Видавництво Соломії Павличко Основи, 2001. – 511 с.       

11. Тер Ф. Україна на ментальній карті Європи / Ф. Тер // Критика. – 2005. – Ч. 9. – С. 5-8.

12. Хабермас Ю. Расколотый Запад / Юрген Хабермас; Пер. с нем. – М.: Издательство “Весь мир”, 2008. – 192 с.

 

 

 

 

 



Создан 23 авг 2013



top.bigmir.net