UKRAINIAN POLITICAL SCIENCES ASSOCIATION / ВСЕУКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ НАУК

Бебик Валерій. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНИ: АНАХАРСІЙ, АРИСТОКЛ, АРИСТОТЕЛЬ




 

                                                                                                       Валерій Бебик,

доктор політичних наук, професор,

проректор Університету „Україна”,

головний редактор журналу «Освіта регіону:

політологія, психологія. комунікації»

 

  

         „Канонічні” підручники та словники з філософії і досі продовжують переконувати нас, що вся антична філософія «чомусь» є «грецькою» [1]. Цікаво тільки, як таке могло статися, що з античних часів «мудрі» греки протягом більше двох тисяч років поспіль не спромоглися дати мислителя рівня Г.Сковороди, конституціоналіста рівня П.Орлика чи поета рівня Т.Шевченка?..

            Чому і як таке могло статися, ми вже знаємо. Безпрецедентні і масштабні фальсифікації були здійснені під час протистояння ідеологів іудео-християнської Священної Римської імперії германської нації та мусульманської Османської імперії.

Вказані вище глобальні державні утворення після падіння Великої Романії (столиця – Візантій) змагалися за право називатися політичними спадкоємцями цієї тисячолітньої античної цивілізації, зруйнованої іудео-християнською та ісламської цивілізаціями [3; 4].

На першому етапі антична цивілізація (релігія, філософія, культура) була в основному знищена зсередини іудео-християнською цивілізацією, яка захопила владні позиції в найбільшій тогочасній імперії світу Великій Романії («Римі»).

Саме в цей час (ІІІ-IV ст. н.е.) занепадають античні міста-поліси в Українському Причорномор’ї, а  іудео-християнські богослови кардинально переписують на свою користь головну релігійно-ідеологічну книгу Великої Романії - Біблію.

Вони дописують в первісний текст Біблії більш пізній за часом написання «Старий заповіт» (міфічну історію єврейського народу) і змінюють історію скіфського/коптського пророка і божого сина Їсуса Христа, назвавши її «Новим заповітом» [4].

Розгром античної цивілізації, розпочатий іудео-християнською цивілізацією, довершує ісламська цивілізація, адепти якої в XV ст. захоплюють Велику Романію і створюють на землях Малоазійської України - Османську імперію, перейменувавши Константинополь на Істамбул.

В цей же час залишки іудео-християнської цивілізації здійснюють перегрупування на території Західної Європи в рамках конфедеративного державного утворення Священної римської імперії германської нації.

Султани Османської імперії (за давньою звичкою завойовників) привласнюють не тільки землі Романської імперії, але й беруть собі титул імператорів Великої Романії [3].

І це була не тільки віртуальна гра марнославства турецьких султанів. Титул імператора Великої Романії давав юридичне право на подальшу експансію мусульманських військ на територію Західної Європи. Але ж там намагалася інтегруватися тогочасна іудео-християнська Європа!

Саме в рамках цього геополітичного протистояння іудео-християнської цивілізації, яка чомусь вважала себе спадкоємицею античної цивілізації, і був реалізований німецькими істориками (XVI-XVII ст.) спецпроект «Антична Греція».

В рамках цього інформаційного спец проекту вони перетворили Рому (скромну провінцію Великої Романії в Італії) на тисячолітній «Великий Рим», а Велику Романію, яка контролювала Причорномор’я,  Малоазійську Україну (нині – Туреччина) та Середземномор’я,  назвали видуманим словом «Візантія», скориставшись тим, що столиця Великої Романії Константинополь раніше звалася - Візантій  [4].

Відповідно до цього всі інтелектуальні напрацювання української античної цивілізації (філософія, міфологія, історія) були приписані так званій «Античній Греції», яку назвали предтечею так званої «римської» цивілізації, застосувавши термін «греко-римська цивілізація».  

Проте, навіть така фундаментальна «зачистка» античної філософії, міфології та історії, які були напрацьовані предками українців, не змогла повністю сховати скіфо-арійських джерел інтелектуального потенціалу античної цивілізації.

  Зокрема, варто лише прочитати таку фразу Геродота: «…Серед племен у припонтійських краях ми не можемо назвати жодного, хто б уславився своїм розумом, крім скіфської народності та Анахарсія» [13; 14].

Понтом елліни називали в античні часи – Чорне море. Припонтійські краї це – території таких сучасних держав, як Україна, Туреччина, Румунія, Болгарія, Росія, Грузія.

Сучасна Туреччина займає територію колишньої Малоазійської України (Троя, Мілет, Карія і т.ін.), Румунія і Болгарія розташовані на землях фракійців/фракійців, які прийшли на Балкани з Українського Приазов’я і мають [21; 22; 23], за даними Стефана Візантійського, скіфське походження [31]. Нинішні землі Ставропольського і Краснодарського країв, Курської та Ростовської областей сучасної Росії, Чорноморське узбережжя Кавказу також – етнічні українські землі.

І саме на древніх українських землях і народжується культурно-цивілізаційний феномен еллінізму, який в XVI-XVII століттях історики Священної римської імперії германської нації припишуть спочатку грекам, а через них і собі [4; 6].

Як стверджують С.Бондар і П.Кралюк: «…Елліністичні тенденції у Північному Причорномор’ї виявилися ще раніше, ніж у «материнській» Греції. Незадовго до походів Олександра Македонського боспорський цар Левкон І (бл. 389-349 рр. до н.е.) здійснив ряд завоювань, у результаті яких до складу боспорської держави увійшли не лише давньогрецькі міста-колонії, а й території, населені «варварськими» племенами. Як наслідок, була створена типова елліністична держава, що в IV-III ст. до н.е. переживала період свого піднесення» [10, с. 208].

Отже, найрозумнішим в Елладі, яка, насправді, знаходилася на території України [5], на думку Геродота, був скіфський філософ Анахарсій.

 

 

АНАХАРСІЙ

 

 «Канонічна» філософія [1] переконує нас, що антична філософія почалася  у 6 ст. до н.е. з мілетянина Фалеса, який походив з давнього фінікійського роду.

Мілет заснували, за даним російських істориків Л.Гіндіна і В.Цимбурського, дорійські племена, які прийшли у ІІІ-ІІ тис. до н.е. з Північного Причорномор’я [15].

Головним містом Фінікії було місто Тір. «Канонічна» всевітня історія переконує нас, що славетне фінікійське місто Тір знаходиться на території Близького Сходу. Проте, близькосхідне місто Тір створене лише у XV-XІV ст. до н.е. [19].

В той же час, як на території сучасної Одещини знаходиться одноіменне місто Тір, жителі якого говорили Геродоту, що їхньому місту – 28 століть [9; 13]. Сучасна назва цього міста, яке нараховує більше 5 тисяч років історії – Білгород Дністровський, що на Одещині.

Далеко не всі античні автори зараховували мілетянина фінікійського походження Фалеса, який, мав скіфо-дорійське походження, до віртуальної групи 7-ми наймудріших філософів того часу. Хоча, дехто все ж вважав його одним із фундаторів філософії, зважаючи на заснування ним першої, відомої нам, філософської школи.

Натомість видатного скіфського мислителя Анахарсія (νάχαρσις «небесний глас»), який жив в тому ж самому VI ст. до н.е., згадують і Геродот, і Платон, і Аристотель [2; 14; 27]. Його батьком вважали скіфського царя Гнура, а матір’ю — еллінку, імя якої історія для нас не зберегла [30]. 

Про глибину мислення видатного скіфського філософа Анахарсія можна довідатися хоча б з його розмови з царем Крезом, про яку переповідає нам Діодор Сицілійський:

«Крез, показавши мудрецям благополуччя свого царства, кількість підкорених народів, спитав Анахарсіса, як старшого з мудреців, яку із живих істот він вважає найхоробрішою. Анахарсій відповів, що найдикіших тварин, бо лише вони мужньо вмирають за свою свободу.

Крез, думаючи, що він помилився, знову спитав, яку із живих істот він вважає найсправедливішою. Той знову відповів, що найдикіших тварин, тому що тільки вони живуть згідно з природою, а не за законами; природа є творінням божества, а закон — установлення людини, і справедливіше користуватися тим, що відкрито богом, а не людиною.

Тоді цар, бажаючи висміяти Анахарсія, спитав, чи не звірі — наймудріші істоти? Мудрець, згодившись із цим, пояснив, що віддати перевагу істоті природи перед істотою закону є основна ознака мудрості.

Тоді цар із насмішкою сказав, що його відповіді основані на скіфському звіроподібному вихованні» [30; 34].

Отже, зі слів лідійського царя Креза ми чітко розуміємо, що:

  1. Анахарсій – старший з античних мудреців;
  2. За національністю Анахарсій, як один із засновників античної філософії – скіф. 

Як розповідає античний автор ІІ ст. н.е. Лукіан, сам Анахарсій, який був похований на Херсонщині, поклонявся арійським богам Аресу і Сальмоксію [24]. А скіфського бога Сальмоксія, на нашу думку, і слід вважати одним з перших античних філософів…        

Стефан Візантійський (V ст. до н.е.) у своїй праці «Етніка» пиcав, що скіфи – фракійське плем’я [31; 33]. Діоген стверджував, що скіфи приносили Сальмосксісу жертви, оскільки вважали його богом []. А сам Сальмоксіс вважався також богом війни у гетів, котрих також вважають фракійцями, як власне і самих скіфів [17].

Саме у гетів вперше зустрічається віра людей в безсмертя. Гети вважали, що люди не помирають, а після загибелі йдуть до бога. Ця «скіфська» теза потім з’являється в християнстві та інших світових релігіях. 

Таким чином, ми переконуємося, що творцями так званої «грецької» філософії насправді є скіфський бог безсмертя - Сальмоксій та його жрець – Анахарсій, якого лідійський цар Крез називав старшим з мудреців.

Ви будете здивовані, але за свідченням античного історика Порфірія, Сальмоксія гети також називали - Гераклом. А Геракл, як ми вже знаємо, народився і похований в українському Криму [6; 7; 8; 9; 28].

 

         АРИСТОКЛ

 

Приблизно у 425 р. до н.е. помирає «батько історії» Геродот. А через 2 роки в аристократичній спартанській сім’ї Аристона народжується хлопчик, який увійде в історію філософії як один із основоположників європейської філософії – Платон.

При народженні він був названий Аристоклом - на честь свого діда. Зверніть увагу, що дід і батько Аристокла носять скіфо-арійські імена і належать до спартанського роду. А спартанці і скіфи-арії поклонялися одному богу – богу війни Аресу.

Спрацьовують, напевно, і «філософські гени». Одним із предків Аристокла/Платона був відомий афінський законодавець Солон, що входив до «семи мудреців» античного світу [1; 27].

Після смерті свого вчителя Сократа, якого афіняни “демо­кратично” примусили випити от­руту, Аристокл по­­кинув бать­ківщину. Його шлях прямував до міста Сіракузи, де він мав намір реалізувати свій політичний проект ідеальної держави. Проте, місцевих правителів його ідеали не зацікавили…

Ми  ж звертаємо вашу увагу на дивний збіг у географічних назвах.

В Греції є одне місто Сіракузи. На Херсонщині таких «Сіракуз» аж двоє: Верхні і Нижні Сірогози. Дехто може сказати, що херсонські Сірогози – значно молодші. Але, на нашу думку, це тисячолітні скіфські географічні назви, які були відновлені кілька століть тому при заселенні скіфського степу вже за часів Російської імперії.

Між іншим, назва Сіракузи зустрічається на античних картах і на території Східного Приазов’я, де здавна проживали скіфські племена фракійців, сіндів і меотів...  

         У 387 р. до н. е. Аристокл/Платон купив ділянку землі в афін­ському передмісті, названому на честь еллінського героя Академа, і заснував там свою філософську школу — Академію, яку очолював рівно 40 років.

Академія проіснувала набагато біль­ше — аж до 529 р. н. е. (усього 916 років), коли була за­кри­та за розпорядженням імператора Великої Романії -Юстиніана. Імперії потрібні були раби і солдати. Ними керувати – легше, ніж філософами…   

Платонівський корпус (Corpus Platonicum), тобто перелік його (або приписуваних йому) творів, написаних у вигляді високохудожніх діалогів, формувався протягом довго часу. А сам Аристокл/Платон (чи група скіфських філософів під цим узагальненим псевдонімом) небезпідставно вважається автором філософської сис­теми об’єктивного ідеалізму [1].

         Саме Аристокл/Платон, на думку багатьох дослідників, одним із перших окреслив предметне коло політики, створив картину ідеального суспільства, що знайшло відображення в його працях-діалогах “Держава”, “Політик”, “Закони”, які й донині є актуальними не тільки для вивчення, але й для наслідування.

Серед відомих нам укладачів творів Аристокла/Платона історики філософії, насамперед, називають Аристофана Візантійського (ІІІ ст. до н.е.), Фрасілла (І ст. н.е.) та французького філолога-еллініста Хенрикуса СтефанусаVI ст. н.е.).                          

           Водночас, існує думка, що насправді автором філософських праць, котрі приписуються Аристоклу, є флорентієць Марчелло Фічіно, який, начебто, зібрав і впорядкував філософські праці кількох скіфських мислителів (ось чому діалоги «Платона» є такими різними за рівнем викладення), викинувши з них імена справжніх скіфських авторів.

Достеменно ми цього не знаємо, але саме цей мешканець Священної Римської імперії у 1482 р. видав збірку філософських праць під ім’ям «грецького» філософа Платона.

            Як звернув увагу російський дослідник М.Постніков, флорентійський філософ Марчелло Фічіно приніс у видавництво латинський рукопис «Діалогів» Аристокла/Платона, заявивши, що це – його власний переклад з грецької мови. Проте до самої своєї смерті він так і не показав нікому «грецький» рукопис. Не знайшли цей оригінал і його спадкоємці.

Якимось дивним чином «римська копія» з «грецького оригіналу» знаходиться аж через 30 років. Її приносить у венеціанське видавництво грек Марк Мазур, звісно, знову не показавши нікому «грецького оригіналу» [29]. Можливо, тому, що цей переклад був здійснений з латинської версії флорентійця Фічіно?..

Дуже підозріло, відмічає М.Постніков, що цей «грецький» текст дуже оперативно іде в друк і багато разів протягом всього XVI століття передруковується. Надто вже схоже на ретельно спрямовану інформаційну спецоперацію, хіба ні?..

 

АРИСТОТЕЛЬ

 

Біля витоків античної філософії стояв видатний скіфський філософ Анахарсій, який творив у 7 ст. до н.е. Через 300 років після Анахарсія скіфську філософську лінію продовжує учень Аристокла/Платона - Аристотель.

Відомий філософ Аристотель народився в 384 р. до н.е. в місті Стагирі (Фракія) в достатньо заможній сім’ї лікарів з авторитетного лікарського роду Асклепідів.

Стагіра — давньомакедонське місто, засноване одним з племен іонійців в середині VI століття до н. е.  на фракійських землях. Античний автор Стефан Візантійський (5 ст. до н.е.) у своїй праці «Етніка» пише, що «скіфи – фракійське плем’я» [31].

А Геродот свідчить про спорідненість македнів і скіфів-дорійців. Відтак, у нас є всі підстави вважати, що Аристотель, так само, як Анахарсій, Фалес і Аристокл, народився в сім’ї, яка мала скіфо-елінське коріння [2; 9; 27; 30; 33].

Якщо Аристокл окреслив предметне коло політики, то його видатний учень Аристотель (384–322 рр. до н. е.) не без під­став вважається засновником по­лі­тичної науки.

         Попри те, що Аристотель (Ἀριστοτέλης)  протягом 20 років перебував — як учень, а далі викладач — у платонівській Академії, в історію по­літичної думки він увійшов як автор власної світоглядної системи, яка охопила практично всі сфери людського розвитку – філософію, соціологію, логіку і, звісно, політику. 

         На відміну від свого вчителя Аристокла - Аристотель орієнтується не на ідеальні схеми, що ігнорують психологію людей, а на практичний аналіз політичної сфери суспільства як такої.

Зокрема, він зробив політику предметом емпіричного дослідження, проаналізувавши разом зі своїми учнями 150 конституцій реальних держав і відповідних конституційних проектів. Політичні погляди цього видатного філософа найповніше висвітлено в його працях “Політика”, “Афінська політія”, “Етика” та ін. [2].

         На думку Аристотеля, політика є наукою про вище благо людини й держави, що охоплює економіку та етику (звід традицій і правил).

         Показово, що і Аристокл, і Аристотель не вийшли у своєму політичному аналізі за межі скіфо-еллінського полісу. Зокрема, Аристотель вважав, що людина є “твариною політичною”, поліс — це суспільство, а держава — “творіння природи” і продукт природного розвитку.

         На його думку, поліс - це об’єднання людей, котрі мешкають на пев­ній території під владою одного уряду, який діє на базі єдиної конституції. Поліс — спільнота вільних і певною мірою рівних лю­дей (окрім рабів). Він вищий за сім’ю та індивіда, а головна мета його функціонування — благо громадян.

         Аристотель був переконаний, що розумні межі приватної власності відповідають природі людини, є стимулом до праці, виробництва та збагачення. Звідси й витікає його фундаментальна теза, покладена в основу концепції громадянського суспільства: те, що вигідно громадянину, вигідно й суспільству!

         Проте, Аристотель вважає, що нагромадження багатства повинно здійснюватися на основі створення матеріальних цінностей, а не завдяки торгівлі та спекуляції. Його ідеал: власність — приватна, її плоди — для загального блага.

         В розумінні Аристотеля правоце норми суспільного життя, що реалізуються передусім на основі їх застосування саме державою. Він виокремлює природне право (яке скрізь визнане) і умовне право (за­кони та угоди). Справедливі закони чи несправедливі — їх всеодно потрібно виконувати.

         Виходячи з наведеного вище стає зрозумілим, чому Арістотеля називають ідеологом здорового глузду середнього класу. Адже він вважав важливим показ­ни­ком справедливості відсутність крайніх суперечностей по­між бід­ними та багатими, фі­лософами та пересічним загалом. Людей середнього достатку він вважав найліпшими в полісі, оскільки лише вони, мовляв, здатні зрозуміти інтегральне загальне благо, не схиляючись до крайнощів.

Аристотель вважав, що громадянство не повинен мати той, хто через відсутність достатку, дозвілля, брак освіти нездатний самостійно мис­­лити та ухва­лювати рішення. Громадяни, за його концеп­цією, — це ті, хто пише закони й судитьепер би їх назвали суддями і депутатами).

А ось жінкам він (на відміну від Платона) Аристотель відмовляє у праві на громадянство. – Можливо тому, що на той час у скіфів-аріїв і спартанців-дорійців вже повністю вкорінився патріархат?

Про це, зокрема, можна опосередковано довідатися з домінування в тогочасному пантеоні богів - бога війни Ареса, який був головним богом у скіфів і спартанців.

         Демократію Аристотель вважав нестійкою формою правління, але все ж таки кращою за олігархію і навіть за аристократію (владу аріїв? – В.Б.).

         Найкраща форма політичної організації у нього — політія, що поєднує в собі позитивні риси олігархії та демократії і є певною „золотою серединою” між ними. Для забезпечення стабільності потрібне зміцнення середнього класу (про що так багато й охоче говорять ідеологи-теоретики центризму та повсякчас ігнорують практичні політики!).

         При демократії панує абсолютизація рівності, при олігар­хії — абсолютизація нерівності. Але все це призводить до зміни форм держави через порушення справедливості.      

Великий скіф Аристокл вважав Аристотеля найздібнішим серед своїх учнів. Проте, як переказують, Платона дратував чепурний вигляд Аристотеля та його надмірна схильність до жінок, яким він приділяв, на думку Аристокла, надто багато уваги.

У своїх філософських поглядах він теж значно відрізнявся від свого великого вчителя, більше схиляючись до аналізу реалій та вивчення дійсності. Чого варта лише одна фраза Аристотеля: «Платон мені друг, але істина дорожча».

Аристотель був достойним учнем свого вчителя Аристокла, але сам, через свій різкий характер, мав за життя небагато учнів. Проте, один з них прославив його навіки – Олександр Македонський, який виводив свій родовід від прабатька скіфів - Геракла.

Після смерті Аристокла у 348 р. до н.е. Аристотель залишає Афіни і прямує до Малоазійської України. Перебуваючи на Лесбосі, Аристотель отримав запрошення від македонського царя Філіппа ІІ прибути в Македонію та стати учителем його тринадцятирічного сина сина - Олександра.

Після сходження Олександра на престол (336 р. до н.е.), вдячний царевич повністю звільнив від податків ціле місто Стагір — лише за те, що там народився його вчитель - Аристотель.

Займаючись з царським сином усіма загальноосвітніми науками, філософ ще й передав йому свої «родинні» знання з медицини, а також свою жагу до дослідження природи.

Як свідчать македонські перекази, для Аристотеля і його учня Олександра македонський цар Філіп ІІ наказав побудувати Німфей, буквально — святилище муз. 

Зверніть увагу, цар Філіп ІІ, як переказують літописи, будує спеціальне місце для занять Аристотеля і Олександра, яке називається Німфей. Проте, аналіз античних карт того часу дає підстави для сенсаційних висновків, що єдине тогочасне місто, яке мало в ті часи подібну назву – Німфей, знаходилося в українському Криму!

А як же бути з грецьким містом Мієза, де, начебто, знаходилася «школа Аристотеля» в Німфеї?  На нашу думку, це чергова містифікація, оскільки основні археологічні знахідки в Мієзі датуються ІІ ст. до н.е.

Водночас відзначимо, що скіфо-еллінське місто Німфей (рис. 5) знаходиться біля древнього українського міста Пантикапеї/Керчі. І це місто Німфей  (рис. 6) було засноване задовго до народження Філіпа ІІ та його сина - Олександра Македонського - у VI ст. до н.е. (увага!) на місці древнього скіфського поселення! Але це – тема для окремої розмови…

 

Список використаних джерел та літератури:

 

1.        Антология мировой философии : [Текст] — М.: Наука, 1969–1972.

2.        Аристотель. Политика : [Текст]   // Соч.: В 4 т. — М. : Наука, 1983.

3.        Балух В.О. Византиністика: Курс лекцій : [Текст] / В.О. Балух. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 606 с.

4.        Бебик В. Як і чому з Великої Романії зробили «Візантію», а з провінційної Роми – «Великий Рим» // Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації. – 2012. - №2. – С.8-16.

5.        Бебик В. Філософія аріїв – Аристокл і Аристотель // Науковий вісник Ужгородської богословської академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатського університету імені Августина Волошина. – 2010. - № 6-7. – С. 139-142.

6.        Бебик В. Великий скіф Спартак: Українська та Середземноморська Еллада // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2011. - № 2. – С. 10-16.

7.        Бебик В. Реінкарнації Їсуса Христа // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2011. - № 1. – С. 7-14.

8.        Бебик В. Теукри і «Всесвітня історія»: у пошуках істини // Віче. – 2009. – №2. - С. 19-22.

9.        Бондар С.В., Кралюк П.М. Біля витоків української мудрості. Філософська та релігійна думка народів Північного Причорномор’я VII ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. : [Текст] / С.В. Бондар, П.М. Кралюк. – К. : Світ знань, 2009. – 272 с.

10.     Васильев А.А. История Византии. Падение Византии. Эпоха Палеологов (1261—1453) : [Текст] / А.А.Васильев. - Л., 1925.

11.     Васильев А. А. Лекции по истории Византии : [Текст] . – 1830, Т. I. - с. 175.

12.     Васильев Л.С. История Востока. В 2-х т. : [Текст]  / Л.С. Васильев. – М., 1998.

13.     Геродот. Історія: в дев'яти книгах : [Текст]  / Геродот; Ред. П. П. Толочко ; АН України. Ін-т археології. — Київ : Наукова думка, 1993. — 575 с.

14.     Геродот із Галікарнасу. Скіфія : [Текст] . – К.: Довіра, 1992. - 72 с.

15.     Гиндин Л.А., Цымбурский В.Л. Троя и «Пра-Аххиява» // Вестник древней истории. - 1995. - № 3. – С. 14–36.

16.     Гюиз Ф. Древняя Персия : [Текст]  / Ф.Гюиз. – М. : Вече, 2007. – 336 с.

17.     Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов: [Текст]  / Пер. с древнегреч. М.Л.Гаспарова. - М.: "Мысль", 1986.

18.     Дю Бурге, Пиер. Коптите :  [Текст] / П. дю Бурге. – София, 2006.

19.     Ілля В. Атлантида, скіфи-боги-велетні та греко-римська міфологія // Основа. – 1993. - № 23 (1). – С. 108.

20.     Киндер Г., Хильгеман В. Всемирная история: [Текст] / Пер. с нем. Науч. ред. пер. : А.И.Слюсаренко, А.Ф.Иванов. – М. : Рыбари, 2003. – 638 с.

21.     Клочко В.І. «Народи моря» та Північне Причорномор’я // Археологія. – 1990. - №1. – С. 10 – 17.

22.     Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу : [Підручник]. - К.: Либідь, 2000. – 592 с..

23.     Кузич-Березовський Іван. Оріяна. Кімерія-Праукраїна в 2-х т. : [Текст] / І. Кузич-Березовський. – Детройт, 1979. – Т. 1. – С. 198.

24.     Лукиан. Избранное : [Текст]  / Сост. и пред. И. Нахова, комм. И. Нахова и Ю. Шульца. - М.: Худож. лит., 1987. - 624 с.

25.     Охотников С.Б., Островерхов А.С. Святилище Ахілла на острове Левке (Змеином) :  [Текст] / С.Б. Охотников, А.С. Островерхов. – К. : Наукова думка, 1993. – 140 с.

26.     Петухов Ю.Д., Васильева Н.И. Евразийская империя скифов : [Текст]  / Ю.Д. Петухов, Н.И.Васильева. – М. : Вече, 2007. – 400 с.

27.     Платон. Диалоги /Платон : [Текст]. – М. : Мысль, 1986. – С. 476-477.

28.     Порфирий. Сочинения : [Текст]  / Пер. Т. Г. Сидаша. - СПб.: Издательство СПбГУ, 2011. - 660 с.

29.     Постников М.М. Критическое исследование хронологии древнего мира : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.chronologia.org/postnikov/1p01_04.html

30.     Русяєва А.С. Славетний мудрець — скіф Анахарсіс : [Текст] / А.С.Русяєва. - К.: Наукова думка, 2001. - 90 с.

31.     Стефан Византийский. Этника / Пер. с древнегреч. и коммент. М. А. Морозова, общая ред. Г. Л. Курбатова. – М.: Наука,  640 с.

32.     Страбон. География в 17 книгах : [Текст]. - М., 1994.

33.     Страницы из византийской лексикографической литературы. Стефан Византийский / пер. М.М.Холода // Клио. – 2003. - № 2 (21).

34.     Строгецкий В.М. Введение к «исторической библиотеке» Диодора Сицилийского и его историко-философское содержание // Вестник древней истории. – 1986. - № 2. - С. 65-82.

35.     Трубачев О.Н. Indoarica в Северном Причерноморье : [Текст] / О.Н.Трубачов. – М. : Наука, 1999. – 320 с.

36.     Чмыхов Н.А. Древнейшие проявления мифов о Зевсе в материалах Украины // Отечественная философская мысль ХI-XVII вв. и греческая культура. – Киев, 1991. – С. 109-122.

 

 

 



Создан 22 июл 2013



top.bigmir.net